Блоги → Перегляд
Мітки АрестовщинаарестовщинаОлексій АрестовичАрестовичВолодимир ЗеленськийЗеленськийБатальйони смертібатальйони смертіРосіяРФМоскваКремльросійсько-українська війнавійнаЗахідМиротворецьмиротворецьдеокупаціяокупаціяКиївЗСУфронтСергій ГнезділовГнезділовFacebookДонбасДонецькПіскиМаріупольХерсонХерсонщинаокупантикацапиКацапстанкацапстанєдиний ефірАндрій ЄрмакЄрмакПерша Світова війнацарська арміясолдатські комітетиРосійська імперіяРІАКеренськийОлександр КеренськийСєвєродонецькКримВолодимир ПутінПутінПутинарміяЛютневий переворотМарія БочкарьоваБочкарьоваДруга Світова війнаЧервона арміякамікадзеЯпоніяАрисакаарисакаВолиньГаличинаУССУкраїнські Січові Стрільціпропагандателебаченняінтернетмас-медіазброяВалерій ЗалужнийЗалужнийВікторія СпартцСпартцдобровольціпатріотиУкраїна

«Кінець Арестовщини чи прозріння» та «Чому настав час Зеленському створювати батальйони смерті»

Середа, 23:51, 10.08.22

Рейтинг
0 0
Переглядів
913

0
0

«Кінець Арестовщини чи прозріння»

та

 «Чому настав час Зеленському створювати батальйони смерті»

В Україні уже шостий місяць йде повномасштабна війна з росією. На протязі всіх цих місяців українська влада заспокоювала свій народ. Переконувала, що скоро ворог буде переможений, що з нами Захід і вся міжнародна спільнота. І що той же Захід дає зброю українській армії. Особливо питанням заспокоєння українців займався вчорашній прихильник «руского міра», українофоб, противник української мови і просто занесений за місяць до війни в базу «Миротворець» - Олексій Арестович. Саме він з перших днів зі всіх екранів телевізорів, телефонів, гаджетів зазначав що скоро Україна переможе. Окупація українських територій - то так тимчасово, і скоро - ну максимум два-три місяці і війна закінчиться. Арестович справді ефективно міг заспокоїти багатьох українців. Варто згадати як він коментував прорив російських військ до Києва, пояснюючи це тим, що то був необхідний відступ, щоб на півночі країни в поліських лісах не зрівняли із землею сили ЗСУ. І саме цікаве, що багато хто йому повірив. Навіть незважаючи на темні факти з його політичної діяльності до повномасштабного вторгнення. Вся справа в тому, що популярність пан Арестович отримав лише після 24 лютого 2022 року. До того його звісно знали, але він не кожний день світив своїм обличчям на телебаченні, ще й центральному. Як оце після початку вторгнення. До того його не всі знали, і його персона не викликала якоїсь величезної зацікавленості в українців. Проте повномасштабна війна принесла ту популярність Арестовичу, яку він напевно раніше міг бажати лише у сні. З перших днів війни найкраще Арестовичу вдавалося переконувати українців у силі ЗСУ. І звичайно у швидкій перемозі української армії. А всякі там відступи, то як кажуть - «тимчасові труднощі». Арестович своїми розповідями про героїзм та перемоги ЗСУ, як знову кажуть – притуплював свідомість українців та надягав на них «рожеві окуляри». І головне він вдало замовчував реальну ситуацію на фронті, він замовчував факти нестачі зброї, він по суті мовчав про втрати української армії. І люди якщо й знали про реалії фронту, то лише з розповідей тих, хто там був. І про це говорили між собою «пошепки». Звичайно ніхто в українських мас-медіа про це не писав, поки не пролунав «грім серед ясного неба», а саме слова Сергія Гнезділова про фронт, які в перші дні серпня почали масово публікувати. І диво! В людей почалося прозріння.

Командир відділення «Окремого мотопіхотного батальйону - Сармат» - Сергій Гнезділов, 2 серпня 2022 року на своїй сторінці у «Facebook» опублікував допис, який миттєво почали поширювати в інтернеті. В дописі він писав про реалії фронту, а не про те, що подається в українських мас-медіа. Після його слів багато хто з українців нарешті задумався про ситуацію на фронті, і почав фільтрувати ту інформацію, що подають на телебаченні. Я процитую допис Гнезділова, щоб стало ясно про що насправді була мова: «Що втрачати, що ще можуть забрати в мене на шостий день мого персонального аду, в Пісках, в кілометрі від першої вулиці українського Донецька? Тіла тих, хто був мені дорожчий за рідню валяються під спекою в розйобаних 152 калібром окопах. Як я і писав раніше, 6500 снарядів на грьобане село меньше ніж за добу. Таких діб вже шість, і в голові не укладається, як в цьому шквалі ворожого вогню залишається в живих хоч якась кількість нашої піхоти. Ні, я не скиглю. З нашої сторони працює два міномети 82 та 120. Інколи просинається і «чхає» в бік Донецька два стволи артилерії. Ми майже не відповідаємо. Контрбатарейний вогонь відсутній, від слова зовсім, ворог без будь-яких проблем для себе кладе артснаряд в наші окопи, розбирає дуже міцні, бетонні позиції за десятки хвилин, без паузи та мінімального відпочинку продавлюючи нашу лінію оборони. Позавчора вона зламалась, і полились рікою двохсоті/трьохсоті. Я не публікуватиму ніяку статистику, це в нашій країні заборонено, але ви навіть не уявляєте кількості та відсотку втрат. Це йобана м‘ясорубка, де батальйон просто своїми тілами стримує навалу. Майже тиждень чекаємо хоч якусь підмогу, яка б вдарила по ворожій арті, нас, повторюся, безпокарно випалюють всім, чим багата російська воєнна система, сьогодні працювала авіація. Я пишаюсь керівництвом батальйону, яке залишилось тут, з нами. Комбат з нами, всі з нами, контужені, легкі трьохсоті, перев’язавшись повертаються через пару годин на позиції, якщо можна так назвати ці бездонні вирви. Йде війна. Але без контрбатарейної боротьби вона перетворюється на безглузду м‘ясорубку, де перемелюється за день шалена кількість нашої піхоти.

Ви точно хотіли правду? Ось вона, гола правда. Їде резерв на позицію, закривати прорив собою, а через п‘ять хвилин з 15 людей цілим залишається один. Тіла лежать. Якщо легкий 300, може, повезе, заникаєшся, і пішки вийдеш, дістанешся медиків. Везли щойно трохсотого. Він всю дорогу кричав: - Де підтримка? Де артилерія? Чому нас кинули? Чому нас ніхто не прикрив? Я не знаю, друже, чому нас ніхто не прикрив… Він кричить, а мені соромно, що я досі цілий і неушкоджений, лише пару разів добряче глухануло. Проблювався, просрався, вибачте, і знову в строю. Всі резерви розйобані, воєнна техніка палає, ворог підходить та без жодних проблем займає наші позиції після чергового шквалу арти. Прямо зараз ми втрачаємо Піски, всі людські та матеріальні наші можливості майже вичерпано. Денис, маріупольчанин, який казав мені «ну я арестовічу вірю, ми зовсім скоро все повернемо все обратно» мертвий. Його двічі було поранено, перев‘язували прям в окопі, казали йому, Денчик, іди на евакуацію, але він відповідав «хлопці, я вас не кину». І поранений вперше, і після другого поранення він продовжував відстрілюватись. Його тіло ми і досі не забрали. На руїнах Пісків, він лежить, розкинувши руки, і його погляд застиг. Він просить про помсту. Як я можу відмовити в його останньому проханні? Як ми всі можемо покинути Дена? Я вірю, що все ж таки вижив Дімка. Бо він не міг померти, нещодавно тільки повернувшись зі шпиталю, тільки зробивши пропозицію своїй дівчині. Кажуть, після одного з приходів він просто зник. Засипало землею. Але, я вірю що це помилка, і він живий. Дурацька надія і сподівання. Знаю, моя держава не любить думки вслух. Але, мені не залишили вибору серед побєдобєсія і арєстовщини. Має лунати правда, а не розмови в кухні пошепки. Звісно ж, за цей допис окремо прилетить, бо як жеш так, невже держава бреше власним громадянам? Не здивуюсь, якщо вже сьогодні хтось скаже: «- агент Кремля Сірожа розбовкав про геніальний план переможеньки на Донецькому фронті, повісим його на Миротворець». Я заїбався говорити, що все під контролем. Зараз в Пісках все ніхуя не під контролем, але чомусь ситуацію замовчують. Бийте в набати розбиті дзвони, поки ми закриваємо тілами Піски. Нам потрібна артилерія. Дайте нам сюди хоч щось, щоб ми могли триматись» - зазначав Гнезділов.

Про допис Гнезділова, я можу сказати – ідеально чітко подана вся ситуація на фронті. Він написав чисту правду. В яку звичайно багато хто не захоче вірити. Бо хочуть вірити в слова Арестовича – «ЗСУ успішно стримує натиск та поступово переходить в наступ», «скоро Херсонщина буде звільнена», «Захід нас підтримує і надає зброю», «наші сили сьогодні знову нанесли великі втрати окупантам», «деокупація не за горами». Саме це і слухають українці та щиро вірять в те, що подають їм всякі маргінали з ефіру. В липні я уже писав про ситуацію на фронті у статті про Єрмака і того ж Арестовича («Путінська агентура в оточенні Зеленського» - https://politiko.ua/blogpost161036 ). І зазначав, що на лінії фронту зростає невдоволення українських бійців діями Києва, який здійснює саботаж у відправці західної зброї на передову. І що скоро може повторитися ситуація з царською армією часів Першої Світової війни, де солдати відкрито виступали проти головнокомандування, створювали солдатські комітети, які вирішували йти в наступ чи ні. Звичайно в ЗСУ все може по-іншому статися, але суть буде та сама. Бунт на фронті буде неминучим, якщо Київ надалі буде проводити махінації з постачанням зброї. І це все відбувається в момент однієї із головних битв цієї війни – битви за Херсонщину. Якщо раніше вважали, що битва за Донбас (Сєвєродонецьк) якась там вирішальна. І її анонсували як якийсь боксерський поєдинок важковаговиків за пояс чемпіона. Насправді, ні. Одна із головних йде на півдні України. Бо Херсонщина має вихід до Криму. І сухопутний коридор з Кримом Кремлю потрібний як «кров з носу». Тому Путін всі головні сили кидає туди. А на Донбасі здійснює плавний наступ. І якщо Зеленський програє Путіну битву за Херсонщину, то окупація Миколаєва, Одеси, Запоріжжя, Кривого Рогу, Дніпра – це питання часу. І то дуже близького. Київ втратить майже половину своєї країни, якщо не звільнить Південь України.

Хоча враховуючи настрої, які панують в армії на передовій, то Зеленському пора уже робити «батальйони смерті», поки ще не кінчилися патріоти. В 1917 році під час Першої Світової, на Східному фронті після Лютневого перевороту, царська армія була деморалізована. Урядом Керенського було дозволено існування солдатських комітетів, які обговорювали накази командування, і могли їх не виконувати своїм винесеним рішенням. Тому армія розпадалася, багато хто здавався німцям та австрійцям в полон, хтось втікав з фронту додому. Моральний дух армії був підірваний. Солдати через колосальні втрати та бездумні наступи на лінії фронту не вірили в перемогу. Німецька та австрійська армія, хоч і були меншими по чисельності, проте їхня зброя в рази переважала російську (особливо артилерія, гвинтівки, кулемети, авіація і звичайно хімічна зброя). Так звана «вєлікая страна» навіть в японців закупляла гвинтівки «Арисака» та набої до них. В японців, з якими у 1904-1905 роках воювала ж (російсько-японська війна). Хоча здавалося, що ресурсів у росії було безліч, і вони були майже безмежні. Але все одно царська армія не могла нічого зробити малочисельній (в порівняні з російською) німецькій та австрійській. Які ще й до того наступали, незважаючи на безглузді масовані атаки царської армії. Командування якої посилало своїх солдатів на німецькі і австрійські окопи без підтримки артилерії. Тому що… Снарядів у «вєлікой страни» не вистачало. А німецькі і австрійські кулеметники просто решетили одну російську наступальну лінію за іншою. Багато хто з офіцерів царської армії, згодом в своїх мемуарах відзначав, що їх підвела артилерія і дефіцит снарядів. А ставка імператора вимагала наступу. Тому така ситуація змушувала солдатів «велікой страни» бунтувати. Були часті випадки, коли полки відмовлялися йти на вірну смерть без ефективної підтримки артилерії. А Лютнева революція, ще й узаконила бажання солдатів не йти в атаку через рішення вище згаданих солдатських комітетів.  

Через це було прийнято рішення про створення «ударних груп», так званих «батальйонів смерті». Вони складалися лише з відвертих патріотів своєї країни, які були готові віддати своє життя заради перемоги на фронті. Їх не лякало краще озброєння у ворога та дефіцит снарядів. Вони як камікадзе японської імператорської армії часів Другої Світової війни, йшли на вірну смерть «за родіну, за царя, за вєру». Завданням «батальйонів смерті» було зупинення відступаючих частин, дезертирів, розстріл бунтарів. І звичайно – наступ. Бійці таких батальйонів були озброєні легкою вогнепальною зброєю (обрізи, пістолети), холодною зброєю для рукопашного бою (кинджали) та в’язкою гранат (щоб закидати ними ворожі окопи). В 1917 році такі батальйони часто йшли в атаку, коли солдатські комітети забороняли своїм частинам це робити. Для пропаганди, навіть був створений «жіночий батальйон смерті», який очолила Марія Бочкарьова. По суті так звані «заградительные и карательные» частини для утримання фронту і своїх військ від відступу були створені ще в царській армії, а не в Червоній армії під час Другої Світової війни, як більшість думає. І це до речі факт! Але через радянську пропаганду такі речі в книжках з історії не писали. Це лише зараз, через століття після закінчення цієї війни, починають вивчати та детально досліджувати тематику Східного «забутого» фронту. І в Україні він теж «забутий», хоча проходив на Волині і Галичині, та й кілька мільйонів українців воювало в російській і австрійській армії, які стріляли одне в одного - так звана «братовбивча війна», яку тільки зараз пізнали українські історики (а щоб їх «чорт у сраку»). Так, це з одного боку шокує, але це факт. І те, що Українські Січові Стрільці (УСС) обороняючи карпатські перевали від царської армії – стріляли в таких як і вони - українців, які були у формі ворожої армії. І навпаки, наддніпрянські українці стріляли у галицьких. Але це вже ми залишим для вивчення бездарним українським історикам, які оце зараз, щось там почали чухатися стосовно цієї трагедії українського народу часів Першої Світової війни.

P.S.

Нажаль українські мас-медіа і центральне телебачення («єдиний ефір») багато чого замовчують і не подають інформації про реальний стан фронту. По суті нині в Україні діє ідентична пропаганда як в росії, де уже починається так зване «побєдобєсіє». Центральне телебачення – «єдиний ефір», весь час розказує, що скоро деокупація Херсонщини, Донбасу. Що ЗСУ успішно стримує наступ кацапів. Хвалиться потопленими російськими кораблями, обстрілами військових баз «ерефної» армії, і загибеллю їхніх генералів. І ці успіхи вони подають як «плацдарм для перемоги». Також весь час йде наратив, що з нами Захід, нам він дає зброю. І звичайно щоденна статистика втрат окупантів у живій силі та техніці. Більшість українців вірить в те що їм подають з ефіру і мас-медіа. Вони вірять в швидку перемогу, про яку їм весь час розказував і розказує пан Арестович – «ну максимум два-три місяці». Сам Арестович – це шедевр української пропаганди. Це український «Геббельс». Так красиво брехати, замовчувати та головне вести успішну пропаганду, нині ніхто так не може в Україні як він. Людина має талант. Саме він надягнув на українців «рожеві окуляри» своїми обіцянками швидкої перемоги, що армія має західну зброю, нас підтримує Захід, деокупація скоро. І люди вірили йому, бо він говорив те, що вони хотіли почути.

Тому такі слова Арестовича заспокоїли українців в тилу (там де нема бойових дій). Вони знову почали жити так, як до війни – робота, подорожі, кафе, ресторани, кіно, концерти, які починають проводити в рамках збору коштів для ЗСУ, спортивні змагання, особливо футбольні починають відновлювати, та все інше. Лише звук сирени, змушує згадати, що йде війна. Та й хлопці з військкомату, які час від часу влаштовують «полювання» на потенційних бійців ЗСУ. А так життя стало як до війни, і навіть уже не діють коронавірусні обмеження. А в той час на фронті, в якомусь такому «паралельному світі» все не так солодко, як оце розказують на телебаченні. І допис Гнезділова і таких як він бійців фронту, розказує зовсім іншу ситуацію на передовій. Він є як холодний душ для тих хто вірив Арестовичу і «єдиному ефіру». Він розказує про жахіття війни, те як сотнями в день гинуть хлопці, те як не вистачає зброї, амуніції, медикаментів, те як українська артилерія мовчить на артобстріли російської, і те як часто ціною своїх життів українські солдати стримують прорив кацапів, стаючи пошматованим м’ясом після їхніх снарядів. І це не лише таке в Пісках робиться, де воює Гнезділов, а це на всій лінії фронту. І бійці знаючи, що Захід дає зброю, все одно задаються питанням – де артилерія, де підтримка?

Нині ЗСУ повторює долю царської армії часів Першої Світової, де солдати лягали тисячами на полі бою. Коли через безглузді накази командування доводилося йти в атаку без підтримки артилерії, яка страждала дефіцитом снарядів - і перед німецькими та австрійськими окопами лягаючи вічним сном. І це тисячами, десятками тисяч. Хоч і українська пропаганда сміється з недолугих кацапів, але ідентичну скотобійню столітньої давності тих же кацапів, для бійців ЗСУ влаштовує командування на чолі із Валерієм Залужним та Києвом в обличчі Зеленського і Єрмака. Де останній здійснює саботаж щодо постачання західної зброї на фронт. Він це робить для подальшого перепродажу в країни третього світу. І пані Спартц була права, що Єрмаку не слід довіряти, а потрібно створювати міжнародну комісію, яка би слідкувала за постачанням зброї на фронт. Де критично не вистачає зброї та снарядів. І така політика Києва до своєї ж армії доведе солдатів на фронті - підняти бунт. І це в момент, коли відбувається одна з вирішальних битв за український Південь, за шлях до українського Криму. Але щоб цього не сталося, самі українці мають нагадати владі, що зараз не той момент, щоб гроші заробляти на крові і чиїхось життях. Якщо ні, то Зеленському пора уже створювати «батальйони смерті», бійці яких готові будуть покласти свою голову за цю державу і владу, бо уже патріоти-добровольці закінчуються з цими реаліями фронту.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.